Чорнобильський
вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на роки опадає.
Годинник життя безупинно іде.
...Лиш пам'ять усе пам'ятає.
О.
Матушек
Сьогодні - Міжнародний
день пам'яті про Чорнобильську катастрофу. 26 квітня весь світ
схиляє голову на знак вшанування пам'яті жертв страшної трагедії. Аварія
на Чорнобильській АЕС, полум'я її бурхливої пожежі висвітило кожного, хто там
працював і хто там жив, хто був поруч з бідою у ту трагічну хвилину і хто нині
з відстані років несе у серці біль...
Майже чотири
десятиліття роковини Чорнобиля слугують
свідченням і нагадуванням, чим насправді була радянська дійсність та яку ціну
заплатили країни й народи, що вимушено стали її частиною. А з ними – і Європа.
Чорнобиль показує, які
наслідки можуть бути, коли:
- влада надає більшого значення прописаним на папері планам
і бюрократичним процедурам, «підганяючи» показники під очікування, ніж
реальності;
- державні структури наскрізь пронизані брехнею і
пристосуванством;
- немає відкритості й довіри у стосунках між владою і
суспільством;
- у пріоритеті не людина, її життя і здоров’я, а міфічні показники чи «імідж держави».
Процес осмислення
того, що відбулося в Чорнобилі у 1986 році, триває. Ці пам’ять і розуміння важливі не тільки для України. Вони важливі для всього світу. З 2017 року документи Національного архівного
фонду, які стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, включені до міжнародного
реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу».
Зараз держава, яка
боїться історичної правди, окупувала Запорізьку атомну електростанцію –
найбільшу в Європі та своїми діями погрожує новою ядерною катастрофою.
Майже у всіх рейтингах книг
про Чорнобильську трагедію перше місце незмінно займає «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» нобелівської лауреатки
з літератури, білоруської письменниці Світлани
Алексієвич.
Цей художньо-документальний
роман промовляє тисячами голосів очевидців, потерпілих від трагедії, вимушених
біженців із найближчих сіл, посадовців, які впливали на рішення в той час, та
дітей-жертв радіації. Під час читання
складається враження, що ти на власні очі бачиш весь біль та хаос, який тоді
висів у повітрі. Саме з цієї книги сценаристи серіалу «Чорнобиль» з невеличкими
змінами взяли трагічну історію дружини пожежника Ігнатенка.
В романі Володимира Яворівського «Марія з полином наприкінці століття»
трагедія чорнобильської катастрофи розкривається через долю родини Мировичів,
батьківська оселя якої була в селі Городища, розташованого всього за двадцять
кілометрів від атомної станції. Автор, нічого не приховуваючи і називаючи речі
своїми іменами, оприлюднює страшну правду про справжні наміри й шляхи імперії
до дешевого збагачення, нехтування Москвою долями України й українців.
Невеличка книга Галини Ковтун «Я писатиму тобі щодня…» - особлива.
Це повість у листах. Особлива вона тому, що присвячена Володимиру
Правику, який був начальником караулу на атомній і першим кинувся назустріч
біді. 23-річний герой, як потім було встановлено комісією, вибрав найбільш вірне
рішення — направив свій пожежний загін на дах машинного залу. Адже в цьому залі
знаходились усі турбіни, через нього йшли численні кабелі високовольтної лінії,
які від вогню могли б перетворитись на бікфордів шнур. Володимира Правика немає
серед живих. Але якою чудовою людиною
постає він у своїх листах до коханої, до нареченої, до дружини! За час їхнього знайомства, дружби, спільного
життя він написав Надії вісімсот листів!
Україна після атомної
катастрофи 1986 року стала скорботною чорнобильською матір'ю для українського
народу, і весь світ живої природи став невинною жертвою трагедії. Книга Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля» – це
правдиві розповіді про трагічне буття юних героїв – уже після Чорнобиля.
Фотокнига «Пропусти Чорнобиль крізь серце» –
данина пам’яті журналіста, ліквідатора,
учасника історико-культурної експедиції Мінчорнобиля України Михайла Загреби. Захоплива розповідь
про мальовничий древній поліський край, убитий радіацією, примушує читача
поглянути на чорнобильську катастрофу не тільки як на техногенну, але й під іншим
кутом зору - гуманітарним, і замислитись:
що ми втратили в історичному, культурному, природничому та мистецькому
значеннях. Правдиву оповідь автора ілюструють його фотографії, адже автор
відомий як талановитий фотожурналіст. Помер
Михайло Загреба 13 січня 2001 року в 56 років.
Як сказала про нього Ліна Костенко: «Він був очима Зони… Скільки
буватиму в Зоні, ввижатиметься мені силует – кремезний, з похідною сумкою через
плече, силует Лицаря Зони відчуження».
